8 січня 1935 р. в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині народився поет, один із найяскравіших представників шістдесятництва, Василь Симоненко.
Батьки його були колгоспники, усе дитинство пройшло на селі у важкі воєнні та повоєнні часи.
1952 р. закінчив середню школу в Тарандинцях і вступив на факультет журналістики Київського університету. Через п’ять років закінчив його.
Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.
Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче, вірші довго тримав у шухляді. Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім».
Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».
Показовим є і випадок, про який згадує Євген Сверстюк. Під час творчої зустрічі в Черкаському педінституті на сцену надійшла записка: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росії… », «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». Василь спокійно i наче недбало прочитав цю записку й сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу – хай скаже. Будемо вибирати». «Йому платили чистою монетою за ту повноту щирості, яка була, по суті, недозволеною відвертістю в ритуалі маскараду й узвичаєного фальшу», –  констатує Сверстюк.
Перша прижиттєва збірка Симоненка «Тиша і грім»була впливом серця чистого і довірливого юнака, захопленого повівами «хрущовської відлиги». Збірка була схвально сприйнята критикою і читачами. Це єдина збірка, яка була видана за життя автора.
Улітку 1962 р. міліціонери заарештували та жорстоко побили його. Відмовлялися друкувати твори, друзі відвернулися.
Восени 1962 р. починає щоденник «Окрайці думок». У 1963 р. вийшла казка «Цар Плаксій та Лоскотон».
На початку вересня 1963 р. ліг у лікарню, оскільки після побиття його мучили болі, було діагностовано рак нирок.
Помер Василь Симоненко 14 грудня 1963 р. Він не дожив три тижні до свого 29-ліття.
З великими труднощами друзям В. Симоненка вдалося надрукувати його твори: 1964 р. – «Земне тяжіння», 1965 р. – збірку новел «Вино з троянд», 1966 р. – «Поезії», 1981 р. – «Лебеді материнства».
У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросцяБажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.